Легенда про співучих монахів Багато-багато років тому в глибоких лісових хащах жило братство старих монахів, таких старих, що деякі з них уже стояли одною ногою в передпокої неба. Але їхні серця залишалися молодими і гарячими в служінні Божому, а їх любов була така палка, що похвальні і вдячні гімни, які вони співали, лунали все вище. Чим більше роки згинали їх плечі, а голови покривала сивина, тим радісніший спів було чути здалеку, і тим більше людей зупинялися з подивом: — Чого ж так тішаться шановні брати, адже взагалі не мають причин для радості? Дійсно, те, що говорили люди, було правдою. Шановні брати не мали нічого з того, що надає привабливості земному життю. Мешкали вони в лісі у потрісканій скинії, щілини якої служили їм вікнами, а єдиною розкішшю були дерев'яні двері, поставлені одної зимової ночі перед входом чиїмись невідомими руками, — може, ангелом? (Тоді дув північний вітер, злий, мов сам диявол, а поблизу було чути завивання вовків.) Монахи подякували Богові за двері і тішилися, що тепер мають те, що можна відчинити, коли, наприклад, хтось заблукає і буде шукати притулку. Двері приносили їм таку ж радість, як і сонце, чиста вода, ясний місяць. Старі монахи виспівували свою вдячність далеко-далеко в глибині лісу. Однак, оскільки були лише людьми, та ще й у похилому віці, тембр їх голосів гіршав, а озлобленому світові почали перешкоджати похвальні пісні, бо порушували його приємність, достаток і радість. — Коли ці брати, врешті, припинять, — злословили ліниві, — бо будять нас зі сну. — Шкодить апетиту, — скаржилися ненажери. — Це немов похоронний дзвін, — говорили злочинці. — Цей скрип просто пробирає до мозку кісток, — говорили безбожники. — Навіть якщо не пронизує, однак фальшивлять страшенно, змилуйся Боже, — думали інші. І це, на жаль, була єдина правда в усій цій балаканині. Прекрасні старці фальшивили немилосердно. Напевно, знаходили для себе якесь виправдання. Деякі з них недочували і, побоюючись, що можуть не встигнути за іншими, завжди на кілька тактів забігали вперед. Інші, вже впродовж багатьох років, не могли визначити, який у них голос — тенор, баритон, чи бас, отож кожен співав, як міг. Крім того, був ще один брат, котрий видобував з горла тільки один низький тон і з ентузіазмом вставляв його всюди куди тільки міг. — Шановний брат Лаврентій гуде, немов ґедзь, — вже віддавна скаржився соловейко в лісі. — А брат Боніфатій ні на гріш не має слуху, — вставляв дрізд. — Це виття, — повторював поважний снігур. І птахи, до котрих колись промовляв святий Франциск, ховали свої голівки під крила, щоб не чути пісень, які лунали в лісі і прославляли Бога. Монахи швидко зрозуміли красномовне мовчання птахів. Воно вразило їх сильніше, ніж голосні закиди людей. Незважаючи на це, вони не переставали з усією покорою хвалити Бога за допомогою тих скромних засобів, які мали в своєму розпорядженні. Надійшло Різдво. Увесь ліс виглядав як одна біла каплиця, в якій зимове сонце променилося ясними зірочками свічок на повислих бурульках. У той святвечір брати молилися до пізньої ночі, а коли встали, щоб почати співати, хтось постукав у двері. — Увійдіть, будь ласка! — запросили брати хором і відчинили двері. На порозі стояв замерзлий молодий чоловік, він просив хліба і притулку. Брати прийняли його так, немов приймали посланця Божого. Молодик скуштував усе, чим його пригощали, їв усе, що можна було їсти, і дякував їм за врятоване життя. Розповів, як він, молодий співак, мусив тікати темною морозною ніччю з князівського палацу, аби укритися від переслідування ворогів, котрі заздрили прихильності князя до нього. — Співак, справжній співак серед нас, — тішилися добрі брати. — От, нарешті, буде всеношна! — радів брат Лаврентій. — Всі змушені будуть слухати. Так і сталося. Хлопець співав так, як ще ніколи не співали в цьому лісі, так чудово, що луки, поля і села перетворилися на слух. Жоден з братів не розімкнув уста того вечора. В глибокому зосередженні поскладали руки, і сльози зворушення спливали по їх зморшкуватих обличчях. Небо теж ніби наблизилось до них, щоб слухати цей прекрасний спів у Різдвяну ніч. Від усього серця монахи поблагословили молодого співака, а той був так цим зворушений, що вирішив ще на один день залишитися і піти разом з ними до каплиці в селі. Ще не розвиднілося, як вони вирушили на ранкову Службу Божу. Із темряви з'являлися, мов привиди, постаті селян, котрі поспішали зі своїх сіл до каплиці. Коли ченці хотіли відчинити двері до каплиці, їх обличчя освітило ясне, немов блискавиця, світло. Було воно таке яскраве, що в першу хвилину мусили замружити очі. В ясній величі перед ними стояв ангел, і коли, нарешті, ченці вже змогли дивитися, вони помітили його дуже сумний погляд. — Що сталося з шановними братами, — лагідно запитав, — що в ніч Різдва ми залишилися без вашого прекрасного співу? Великий, осяйний ангел кілька разів мусив повторити своє питання, перш ніж брати зрозуміли, що воно звернене до них. — Ми — і прекрасний спів! Брате небесний, перепрошуємо, але хіба йдеться про нас? Ми фальшуємо, це всім відомо, — відповіли йому злагодженим хором. — Я гуду, мов ґедзь, — поскаржився брат Лаврентій. — А я не маю слуху, — сказав брат Боніфатій. — А в мене пропадає голос, — зітхнув третій. Ангел похитав головою. — Ми там, нагорі, чуємо тільки прекрасний хвалебний гімн, що долинає з глибини ваших сердець, а вчорашнього благословенного вечора лишилися без нього. — За нас співав співак, обдарований великим талантом. Хіба не чути було його чудового співу? — Ні, — мовив замислено ангел, — навіть найчудовіший голос не долине до нас, якщо не забуде про себе і не буде натхнений Божою любов'ю. Ангел зник, усі стали на коліна на порозі каплиці, а співак, котрий нічого не бачив і не чув, лише помітив зворушення монахів, попросив, щоб йому розповіли, що сталося, — а почувши, опустив голову. — Моліться за мене, преподобні брати, щоб мій голос також одного дня сподобився знайти дорогу до неба, — попросив шанобливо і відійшов на самоту, щоб служити тільки Богові, в покорі і любові. А співочі ченці аж до смерті співали свої гімни, які величали Бога. Останній з них, брат Лаврентій, ще співав на смертному ложі своїм чудовим тоном: — Нехай буде благословенний Господь, котрий ласкаво схиляється над кожною піснею, що лине від чистого серця і з доброї волі. Амінь

Преставлення святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова. Праведний апостол і євангеліст Іоанн Богослов був сином Зеведея і Соломії - дочки святого Йосифа Обручника. Разом зі своїм старшим братом Яковом він був покликаний Господом нашим Ісусом Христом до складу Своїх учнів на Генісаретському озері. Залишивши свого батька, обидва брати пішли за Господом. Апостол Іоанн був особливо любимим Спасителем через жертовну любов і велику чистоту. Після свого покликання апостол не розлучався з Господом і був одним з трьох учнів, яких Господь особливо наблизив до Себе. Праведний Іоанн Богослов був присутній при воскресінні Господом дочки Яіра і був свідком Преображення Господнього на Фаворі. Під час Таємної Вечері він сидів при столі поруч з Господом і за знаком апостола Петра, припавши до грудей Спасителя, запитав про ім'я зрадника. Апостол Іоанн слідував за Господом, коли Його, зв'язаного, вели з Гетсиманського саду на суд беззаконних первосвящеників Анни і Каяфи, він же перебував у дворі архієрейському при допитах свого Божественного Вчителя і гаряче слідував за Ним Хресним шляхом, засмучений всім серцем. Біля підніжжя Хреста він плакав разом з Божою Матір'ю і почув звернені до Неї з висоти Хреста слова Розіп'ятого Господа: "Жінко, ось син Твій" і до нього: "Се Мати твоя" (Ін. 19, 26, 27). З цього часу апостол Іоанн, як люблячий син, дбав про Пресвяту Діву Марію і служив Їй до Її Успіння, нікуди не відлучаючись з Єрусалима. Після Успіння Божої Матері апостол Іоанн, бо випав йому жереб, попрямував до Ефесу і решта Малоазійських містадля проповіді Євангелія, взявши з собою свого учня Прохора. Вони вирушили в дорогу на кораблі, який потонув під час сильної бурі. Всі мандрівники були викинуті на сушу, тільки апостол Іоанн перебував у морській безодні. Прохор гірко ридав, втративши свого духовного батька і наставника, і пішов до Ефесу сам. На чотирнадцятий день шляху він стояв на березі моря і побачив, що хвиля викинула на берег людину. Підійшовши до нього, він впізнав апостола Іоана, якого Господь зберігав живим чотирнадцять днів у морській глибині. Вчитель і учень в Ефесі, де апостол Іоанн невпинно проповідував язичникам про Христа. Його проповідь супроводжувалася численними і великими чудами, так що кількість тих, що повірили збільшувалася з кожним днем. У цю пору почалося переслідування на християн імператора Нерона(56 - 68). Апостола Іоанна відвели на суд в Рим. За сповідання віри в Господа Ісуса Христа апостол Іоанн був засуджений до смерті, але Господь бог зберіг Свого обранця. Апостол випив запропоновану йому чашу зі смертельною отрутою і залишився живим, після вийшов неушкодженим з котла з киплячим маслом, в який був кинутий з наказу мучителя. Після цього апостола Іоанна заслали в ув'язнення на острів Патмос, де він прожив багато років. По шляху проходження до місця заслання апостол Іоанн здійснив багато чудес. На острові Патмос наставляння, що супроводжувалися чудесами, привернула до нього всіх мешканців острова, яких апостол Іоанн просвітив світлом Євангелія. Він вигнав численних бісів з бовванів капищ і зцілив велику масу хворих. Волхви різними бісівськими марами робили великий відсіч проповіді святого апостола. Особливо страшив усіх пихатий волхв Кінопс, ​​вихвалявся тим, що доведе до загибелі апостола. Але великий Іоанн - Син Громов, як іменував його Особисто Господь бог, силою діяв через нього благодаті Божі та зруйнував всі хитрощі бісівські, на які сподівався Кінопс, ​​і гордий волхв ганебно загинув у морській безодні. Апостол Іоанн віддалився зі своїм учнем Прохором на пустельну гору, де наклав на себе триденний піст. Під час молитви апостола гора захиталася, загримів грім. Прохор у страху впав на землю. Апостол Іоанн підняв його і наказав записувати те, що він буде говорити. "Аз есмь Альфа і Омега, початок і кінець, говорить Господь, Сущий і Хто був і Хто йде, Вседержитель" (Одкр. 1, 8), - сповіщав Дух Божий через святого апостола. Так близько 67 року була написана Книга Одкровення (Апокаліпсис) святого апостола Іоанна Богослова. У цій книзі розкрито таємниці доль Церкви та кінця світу. Після тривалого заслання апостол Іоанн отримав свободу і повернувся в Ефес, де продовжував свою активність, повчаючи християн берегтися лжеучителей і їх псевдовчень. Близько 95 року апостол Іоанн написав в Ефесі Євангеліє. Він закликав усіх християн любити Господа і один одного і цим виконати заповіді Христові. Апостолом любові називає Церква святого Іоанна, бо він постійно навчав, що без любові людина не може наблизитися до Бога. У трьох Посланнях, написаних апостолом Іваном, йдеться про значення любові до Бога і ближніх. Вже в глибокій старості, дізнавшись про хлопця, що відійшов зі шляху істинного і зробився ватажком зграї розбійників, апостол Іоанн пішов шукати його в пустелю. Побачивши святого старця, винний став ховатися, але апостол побіг за ним і благав його зупинитися, обіцяючи гріх юнака взяти на себе, аби той покаявся і не губив своєї душі. Зворушений теплотою любові святого старця, юнак справді покаявся і виправив своє життя. Святий апостол Іоанн помер у віці ста з гаком років. Він значно пережив всіх інших очевидців Господа, довго залишаючись єдиним живим свідком земних шляхів Спасителя. Коли настала пора відходу апостола Іоанна до Бога, він віддалився за межі Ефесу з сімома своїми учнями і наказав приготувати для себе в землі хрестоподібну могилу, в яку ліг, сказавши учням, щоб вони засипали його землею. Учні з плачем цілували свого улюбленого наставника, але, не наважуючись не послухатися, виконали його наказ. Вони закрили обличчя святого платком і закопали могилу. Дізнавшись про це, інші учні апостола прийшли до місця його поховання та розкопали могилу, але нічого в ній не знайшли. Щороку з могили святого апостола Іоанна 8-го травня виступав тонкий прах, який віруючі збирали і зцілялися ним від хворіб. Тому Церква святкує пам'ять святого апостола Іоанна Богослова ще й 8-го травня. Господь дав своєму улюбленому учневі Івану і його братові ім'я "син грому" - вісника страхітливого у своїй очисній силі небесного вогню. Цим самим Спаситель вказував на полум'яний, вогненний, жертовний характер християнській любові, проповідником якої був апостол Іоанн Богослов. Орел - символ високого ширяння Богословської думки - іконографічний знак євангелиста Іоана Богослова. Найменування Богослова Свята Церква дала з учнів Христових тільки святому Іоанну, таємному глядачу Доль Божих. http://zarvanycia.cc.ua/articles/get/35/ , https://vk.com/krokdospasinnya , https://www.facebook.com/krokdospasinnya , https://ok.ru/profile/533438398557 , https://twitter.com/krokdospasinnya , http://blog.i.ua/user/6200557/ , https://www.youtube.com/embed/MTmlnEB_ibs

Погодні умови у ближніх містах "Зарваниця"

Погода

Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Погода у Львові

вологість:

тиск:

вітер:

Погода у Тернополі

вологість:

тиск:

вітер:

Погода у Теребовлі

вологість:

тиск:

вітер:

Погода в Одесі Погода в Ужгороді